Історичні замальовки
За переказами місцевих старожилів повені на Позняках завжди були явищем звичним. А от якщо великі сніги та холоди трималися ледь не до середини березня, а потім різко теплішало, то готувалися до зустрічі з великою водою! Такі погодні умови неминуче призводили до найбільших повеней – у 1917, 1933, 1970 та 1979 роках.
В далекі часи саме повені відігравали не останню роль у формуванні самого селища Позняки та його окремих хуторів. Практично щорічно навесні вода розливалася аж до теперішнього Харківського шосе, залишаючи коси та пагорби. На них і поселялися люди. Тому і вулиці у селі Позняки складалися не прямі, а якісь кручені, з різними закуточками. Кожну місцину, де компактно проживали позняківці, називали кутками: Убедь, Заріччя, Гай, Пограниче… Неподалік теперішнього озера Сонячного існував куток лише з однією вулицею, яка мала назву Острів, а його мешканців звали острівчанами. Влітку потрапити туди було нелегко, бо після чергової повені навколо цього хутора-кутка утворювались болота, і надійний зв’язок із зовнішнім світом наставав лише зимою, коли все замерзало.
Повені приносили чимало руйнувань, плавали і домашній скарб, і худоба. Деякі сім’ї, що жили у низинах, не витримували постійних випробувань і переселялися на Красний хутір.
У 1917 році швидка могутня течія розмила дороги та канави, і саме тоді на Позняках, за озером Гарячим, утворилась прірва, яка пізніше набула статусу озера з одноіменною назвою. У тридцять третьому велика вода знесла капличку, що стояла на місці першої дерев’яної церкви. А у сімдесятому році минулого століття у деяких хатах вода доходила до підвіконь…
А коли велика вода відступала, у численних калюжах плавала сила-силенна риби, яку виловлювали просто руками. У погребах вода стояла іноді до середини літа. Кмітливі хазяї запускали туди живу рибу – а це були і судаки, і лини, і осетрові – та потім ще довго ласували нею та пригощали сусідів. Чи не в кожному дворі селища Позняки стояв човен, а хазяїн полюбляв рибалити…
Так було аж до середини 80-х років – коли на місцях численних озер, заплав, луків, гаїв, садів та ошатних садиб розпочався намив піску для майбутньої багатоповерхової забудови…
Остання велика повінь 1979 року дійшла лише до старого села, що розкинулось у долині. Це там, де тепер простяглася вулиця Урлівська з її новобудовами, дитячою поліклінікою та сучасною школою №329. Колись на цьому місці було безліч водойм, серед яких вирізнялося вже неіснуюче чарівне озеро Позняківське. В нього впадала річка Позняківка, що брала початок з боліт в районі нинішньої Слов’янської гімназії, і текла далі до Дніпра. З тих же боліт поспішали струмочки до озера Жандарка, яке тепер поступово знищується заради агресивної забудови. А ще зовсім недавно на всіх київських мапах було позначене озеро на розі проспекту Григоренка та вулиці Ахматової, яке у 2004-2005 роках було безжально засипане багатометровим шаром будівельного сміття, звезеного з усього міста. Тепер на місці мальовничого озера – автостоянка… В природі ніщо нікуди безслідно не зникає. Чи не нагадає колись про себе ображена жива вода багатоповерховим мікрорайонам?.. Будемо сподіватись, що минеться.
За прогнозами фахівців цього року рівень води у Дніпрі під час весняного водопілля буде дещо вищим, ніж у минулі роки і сягне максимуму в середині квітня. Схожа ситуація спостерігалась у 2010 році. Вже зараз проводяться роботи по зниженню рівня води у Київському та Канівському водосховищах. За оптимістичними прогнозами цього року житловим районам весняна вода не загрожує, проте існує ймовірність підтоплення прибережних зон відпочинку.
Марина Курдибаха. Використані матеріали
книги Миколи Покотила «Позняки і позняківці»